ІСТОРІЯ БІСЕРНИХ ПРИКРАС

 З ЄГИПТУ – В ЄВРОПУ! 

Вчені вважають, що перші бусини вигадали первісні люди багато тисячоліть тому. Свої перші прикраси або обереги вони робили із мушлів молюсків, зубів і кісток тварин, переможених на полюванні, різноманітних камінчиків, перлин, кругляшків із глини, насіння рослин – чим не бусинки? Усе це нанизувалося на волосся коня або мамонта, міцні травинки або інші природні волокна... Грубувато, мабуть, виглядало, чи не так?..
Насправді будь-який поважаючий себе «древній дикун» зовсім не бідував ні за якими штучними прикрасами, оскільки тонко відчував оточуючу його природу. Ні сотовий, ні супутниковий зв'язок їм був не потрібний, бо телепатією володіли навіть найвідсталіші представники тогочасся. А соти вони воліли використовувати за прямим призначенням – для одержання меду. Втім, це лише моя антинаукова думка. Отже, батьківщиною бісеру прийнято вважати Древній Єгипет, де протягом багатьох сторіч із непрозорого скла виготовляли штучні бусинки. По-арабськи вони називалися «бусра» (у множині «бусер»), звідси й з'явилася його нинішня назва. Відомо, що вже біля п'яти тисяч років тому серед єгиптян було багато видатних майстрів, які зуміли подружитися з каменем і розгадати безліч його секретів. Вони займалися огранюванням, поліруванням і свердлінням аметисту, гранату й інших каменів. Це заняття стало дуже популярним не тільки в Єгипті, але й ще в одній колисці людської цивілізації – Месопотамії. Тут ляпіс-лазур (як називали лазурит) перероблявся в бусинки круглої й циліндричної форми. Тоді ж став відомий і бісер з обпаленого піску, що вироблявся з добавками жирної глини. Такому прадідові сучасного бісеру дали назву «фаянсовий». Власники прикрас із такого бісеру були щасливіші не менш, ніж сучасні модниці. Втім, більшу частину дорогоцінних бісеринок люди присвячували все-таки богам, яких у древньому пантеоні налічувалася не одна сотня. Коли я запитала одного мого знайомого бога, чи приємні їм були такі подарунки, він знизав плечима: «Приємні, звичайно, але чарівний бісер, зрозуміло, краще!» – і матеріалізував чарівне намисто... Скляні буси ближчих до нас століть були знайдені вченими у гробницях древніх єгиптян часів 18-ої династії (1580 рік до н.е.). Ці буси були дуже високої якості. Земні вчені погодилися з тим, що єгиптянам знадобилося дуже багато часу, щоб так добре освоїти технологію виготовлення бусинок і довести її до такої досконалості! На думку археологів, єгиптяни вміли робити скляні буси вже за часів 12-ої династії (2000 рік до н.е.). Однак скажу Вам по секрету, щоб не кривдити Земних учених: ці знання теж не занадто точні. Єгипетські майстри, звичайно ж, могли виготовляти бусини й набагато раніше! 

Просто ці намиста не дійшли до наших днів. Та й історія виникнення склодувної майстерності теж могла виявитися зовсім не такою, як припускають сучасні вчені! Зрозуміло, їм легше повірити, що який-небудь темний древній первісний єгиптянин розігрів пісок, підмішав у нього глину... і випадково з вогню витяг бусину, ніж у те, що мудрий і високорозвинений єгипетський народ почерпнув секрет виготовлення скла прямо із Простору Бісерних Чудес або навіть із «недоведеної» Атлантиди... Але будемо дотримуватися земних фактів! На наступному щаблі розвитку склодувної майстерності в Єгипті з'явилися вже не просто бусини, а саме бісер. Каїрський Музей зберігає дуже цікаве вбрання з бісерної сітки, яка низана блакитним і зеленим бісером, непрозорим, великим, циліндричної форми. У сітку вплетені бісерні зображення єгипетських божеств. У Давньому Єгипті бісер і бусини були не тільки прикрасою, але й засобом обміну на інші товари. Уявіть собі, наскільки приємніше було давньоєгипетським продавцям і торговцям, які в обмін на якісь давньоєгипетські булочки або породистого верблюда одержували не зім'ятий незрозумілий папірець, а симпатичненький браслетик або мішечок першокласного бісеру! Коли чудесні бусини й бісеринки єгипетських склярів потрапили в країни Середземномор'я, вони всім там дуже сподобалися! Як видно з археологічних розкопок, бісеринки-бусинки з Єгипту «розійшлися» по всьому культурному древньому світу. Звичайно, із плином часу, розвитком техніки й на догоду вимогам мінливої моди бісер і бусини урізноманітнювалися. Майстри знайшли способи пожвавлювати однотонний фон своїх бусинок орнаментом з різних поєднань смужок, зиґзаґів, кілець, кружечків, цяток. До пізніших часів Римської імперії, навіть в епоху Меровингів (перша королівська династія у франкській державі (V-VІІІ вв.), походить від легендарного родопочатківця цієї династії – Меровея), єгипетські буси залишаються ходовим товаром, який поширився з Єгипту через Массилію (нинішній Марсель) і Ольвію (біля устя Бугу), а пізніше через Аквілею, у найвіддаленіші країни Європи. Так бісер став однією з говірок першої загальнолюдської мови спілкування – мови Краси! Не вірте, коли Вам кажуть, що поєднує тільки Інтернет! Краса робить це й швидше, і надійніше, і не дає збоїв!.. Існував і зустрічний бісеропотік. З півночі привозилися бусини й підвіски з янтарю, який збирали на берегах Балтійського моря. З тодішньої Русі, країн Індії, Месопотамії – перли й прикраси з них. Приємно усвідомлювати, що з тих пір бісер зовсім не постарішав! За всіх часів, від Давнього Єгипту й до наших днів, людям дуже подобалося прикрашати бісером предмети побуту (ті прості речі, що оточують нас щодня). На вулицях Каїра й тоді, й зараз можна зустріти вислюків і верблюдів, упряж яких винизана бісером; а базари й крамниці, як і раніше, рябіють усілякими бісерними виробами в мальовничому поєднанні блакитних, білих, жовтих, чорних і зелених тонів. А що вже казати про одяг!? З незапам'ятних часів бісер нарівні з перлами використовували для виготовлення прикрас і в найрізноманітніших художніх рукоділлях – вишивці, плетиві, інкрустації. Масове виробництво скла в Європі теж бере свій початок саме від приходу бусин із Єгипту! Ці чарівні прикраси надихали як окремих майстрів, так і цілі народи до створення прекрасного й співтворчості. Так, згодом виробництво бісеру розповсюдилося в багатьох країнах Західної Європи й Сходу. Навіть якщо більшість цих країн сьогодні багатьом невідомі, то про епоху Римської імперії чули всі. Знамениті скляні фабрики Олександрії славилися у свій час на весь відомий тоді світ. 

Давньоримські майстри, як і єгиптяни, дійшли до дуже високого ступеня досконалості вироблення строкатого намиста – на його бусинах були складні вигадливі білі візерунки на кольоровому фоні. Саме олександрійським намистам згодом наслідували венеціанські майстри, де такий тип бусин був відомий під назвою «Millefiori». Поруч із виробленням довершених бусин завжди йшло удосконалювання обробки бісеру, який то перемішувався разом з великими бусинами в різноманітних вигадливих намистах, підвісках, сергах, то самостійно прикрашав різні художні рукоділля. Венеціанські майстри, звичайно, молодці. Але замисліться, любі мої, над таким фактом: на те, щоб розфарбувати 100 бусин або бісеринок складними візерунками людина тих часів витрачала рівно в п'ять разів більше часу й сил, які вона могла б використати на велику, повну натхнень, подорож у Простір Бісерних Чудес! У п'ятдесят разів менше чарівної енергії витрачають гноми на те, щоб матеріалізувати ці бусинки вже готовими! У п'ятсот разів швидше зароджується дружба з феями!.. З поширенням класичної греко-римської культури в Європі скляні заводи з'являються навіть у так званих варварських країнах: у Галлії (нинішня Франція) і Німеччині, де поруч із виробництвом скляного посуду почалося виготовлення дрібних скляних прикрас, намиста, бісеру й імітація (підробка) дорогоцінних каменів. Треба сказати, що все це було дуже далеким від досконалості пізнеєгипетських виробів і мало відбиток примітивної, «варварської» роботи. Та й коли ж їм було вдосконалюватися, якщо всі думки були зайняті тільки війнами, загарбленням або втриманням влади? Широко поширена була імітація дорогоцінних каменів зі скла, але вже до середини середньовіччя багаті люди й цінителі перестали носити фальшиві коштовності. Тоді кольорове скло стали використовувати в інших цілях: для чудових візантійських, равеннських і раннєвенеціанських кольорових мозаїк та для візантійських і романських емалей. Європейські музеї зберігають досить ранні зразки бісеру кінця ХІ – початку ХIII столітть, де, поруч із справжніми перлами й коралами, використовувався для вишивки дрібний шліфований бісер. Особливо часто його можна бачити на церковних вбраннях і реліквіях. Так, із перебігом століть, прості камені й звірині кісточки, а потім великі грубі бусини з непрозорого скла (завдяки невидимій роботі й підказкам гномів!) поступово перетворювалися в гарні й охайні бісеринки зі скла, порцеляни, металу й найрізноманітніших природних матеріалів. Ах, скільки сил витратили чарівні істоти, намагаючись прищепити людині почуття Краси й прагнення до досконалості! Ідеї бісерних чудес зберігалися (і зберігаються донині!) у Чарівній Бісерній Країні, але люди чомусь не тяжіють до них. А може, просто ще не готові – адже потрапити в цю Країну так просто... Ми із гномами віримо в людей і не втрачаємо надії!

 ІЗ ВІЗАНТІЇ – У ВЕНЕЦІЮ 

 Різні країни сприймали бісер по-різному. Оскільки майстерність вироблення бісеру вимагала великої тонкості й уміння, вона не прищепилося в тих країнах, які краще вміли цінувати важкий гострий меч і відвагу. Якісний гарний бісер приходив туди звідкись ззовні. Секрети його виробництва були осягнуті не в Німеччині й Галлії, а в більш чуйній і артистично розвинутій Візантії. Спадкоємиця східної частини Римської імперії увібрала й переосмислила майстерність і досягнення народів Середземномор'я, древню мудрість Сходу, вплинула на культурний і духовний розвиток всієї європейської цивілізації й багатьох сусідніх народів. Вважається, що у Візантію рецепт виробництва бісеру прийшов від еллінів, а вже звідтіля – до ще молодої Венеції. Венеція – батьківщина багатьох великих художників і скульпторів, тонких цінителів краси – сприйняла появу нового мистецтва дуже тепло й навіть захоплено! Тут скляне мистецтво оселилося на цілі сторіччя, не знаючи суперників! Венеціанський бісер, ці «piccoli lavori di vetro», наводнив собою весь світ, приносячи колосальні прибутки Венеціанській республіці. У 1000-ому році у Венеції вже розміщалися розвинені скляні заводи. Мозаїки собору Св. Марка, що почав споруджуватися приблизно в цей час, указують на існування дуже розвиненої скляної справи. 

Зберігся указ від 1221 року вищого керівного органу Венеції – 

Ради – про перенесення всіх скляних майстерень із самого міста Венеція на сусідній острів Мурано. Цей захід був викликаний міркуваннями пожежної безпеки; одним лише бісерщикам дозволялося на деякий час залишитися в самій Венеції, але з певними застереженнями: вони повинні були селитися на певній відстані один від іншого. Корпорація склярів розділялася за спеціальностями. Майстри «Yerixelli» робили бусини, бісер та інші дрібні речі: скляні ґудзики або заголовні букв, які призначалися для розфарбування. До речі, підробка дорогоцінних каменів, настільки поширена в Німеччині, багатьма указами венеціанського уряду суворо переслідувалася. У Венеції вміли цінувати дійсно прекрасне! Пізніше майстри-бісерщики спеціалізувалися на виробленні того чи іншого сорту бісеру. У майстернях Мурано склалася згодом своя класифікація цих сортів. Вище було згадано про знаменитий «Millefiori» – наслідування Олександрійського строкатого намиста; ще в переліку бісерного виробництва значилися: «Arte del margaritaio» – масивні тверді намиста й бісер; «Lavori minuti a ferraza» – дрібний бісер; «Lavori grossi a spiedo» – великий бісер; «Arte del perlaio» – дуті намиста й бісер, і ще багато чого іншого. Ох уже ці люди – їм все потрібно назвати, поділити на види й класифікувати! Наскільки кращими були Казкові назви бісеру, тому що вимовлялися вони не словами, а образами. Якщо з Вами заговорить якийсь гном, Ви не почуєте звуків, проте яскраво уявите собі – що за бісер має на увазі Ваш підказувач! Вироби Мурано зайняли значне місце в торгівлі Венеції, приносячи величезні доходи. На відміну від гномів, венеціанці вимінювали за свій бісер прянощі, тканини, золото. Навіть у важкодоступні місця африканських пустель проникав венеціанський бісер; він використовувався в тубільців замість монет. З моменту, коли користь стала брати гору над прагненням до краси, почалося падіння великої майстерності! Нам, з казкового світу, це було гарно видно! Венеція ревно оберігала секрети скляного виробництва. З 1275 року під погрозою конфіскації (вилучення всього майна!) заборонявся вивіз із Венеції скла незакінченої обробки, сирих матеріалів, які входять до складу скла і навіть розбитого скляного посуду, щоб не дати можливості аналізувати його склад. Імена митецьких майстрів-склярів стають знаменитими і доходять навіть до наших днів. У першій половині ХІІІ століття славилися майстри Матео й Ніколо – великі друзі одного мого знайомого пра-пра-гнома. У 1490 році Сенат ставить скляне виробництво під особливу охорону Ради Десяти. Робиться все можливе, щоб утримати у Венеції майстрів, не допустити їхнього виїзду в чужі краї. Їм надаються привілеї зовсім виняткові в суворо-аристократичній Венеції: у 1376 році Сенат видає указ, згідно з яким патрицієві дозволяється женитися на дочці скляра, і діти його визнаються шляхетними патриціями. Звичайно, венеціанці піклувалися про свої доходи, однак феї тих часів дуже журилися подібним ставленням, яке йшло від людської жадібності. Адже, приховуючи секрети виготовлення скла й бісеру від інших держав, венеціанці таким чином замикали бісерну справу в клітину своєї республіки, позбавляли його розвитку, припливу нових творчих сил! Багато в чому саме жадібність стала причиною занепаду Венеції, як законодавиці мистецтв, у тому числі – бісерного. Величезні вигоди, які приносило Венеції її скло, були постійним предметом заздрості сусідніх держав, і навколо Мурано плелися всілякі інтриги іноземних агентів для підкупу склярів, для шпигунства за їхньою роботою й для вивчення сирого матеріалу. Коли Людовику XIV удалося переманити декількох майстрів у Францію, Венеціанський посланник у Парижі одержав від своїх шпигунів список цих майстрів і переслав його сенату. Сенат дорівняв учинок майстрів до державної зради й видав такий указ: «Якщо який-небудь ремісник або художник перенесе своє мистецтво в чужу країну до невигоди республіки – йому посилають наказ повернутися. Якщо він не кориться – ув'язнюють його рідних і близьких. Якщо й тоді не відбудеться повернення – посилають убивць пакарати його насмерть; і лише тоді його рідні одержують волю, коли майстра вже не буде в живих». Після цього феї й гноми остаточно роздружилися із венеціанськими громадянами. Син знаменитого бісерного майстра Ніколо, сміливий мореходець Марко Поло, зрозумів, який величезний успіх у міновій торгівлі можуть мати скляні намиста й бісер у тубільців тропічних країн. Він барвисто описав це у своїх оповіданнях. Звичайно, тубільцям кольоровий іскристий бісер і бусини здавалися справжнім дивом! Відкриття Америки надзвичайно сприяло розквіту бісерної справи, тому що тубільці Америки виявилися найзавзятішими прихильниками бісеру й намиста. Ніколи виробництво не відчувало такого підйому, як наприкінці ХV й початку ХVI століть. Не треба, звичайно, думати, що тільки тубільці були шанувальниками венеціанських бісерщиків. Величезний збут ішов у Європу. На ярмарках і торгівельних рядах всіх європейських держав Венеціанський бісер займав почесне місце й швидко розкуповувався. Бували навіть спеціально-бісерні ярмарки. Є документальні свідчення, що в місті Нюренберзі знаходився постійний склад венеціанського бісеру, і, звичайно, приклад цього міста не був поодиноким. Нема чого й говорити, як широко розвинені були уподобання до будь-якого роду художніх виробів з бісеру в самій Італії. У Художньо-промисловому музеї Гамбургу зберігається фрагмент справжнього італійського костюма часів Відродження: дрібним чорним бісером вишитий прекрасний орнамент із птахів і тварин, які живуть в завитках фантастичних рослин, з вигадливим листям й квітами. Картини італійських художників того часу донесли до нас велику розмаїтість бісерних прикрас жіночого костюму: бісерне намисто, бісерний убір у волоссі, усілякі підвіски й принизки, якими декорується іноді й фон картини. Художнє уподобання до бісерних прикрас трималося дуже довго, навіть коли зірка Венеції вже стала бліднути. Воно проникало в усі шари суспільства, його можна було зустріти як у народному одязі, костюмі провінцій, так і в убранні придворної знаті. Деякі бісерні убори були приурочені навіть до певних подій. Мандрівник Кейслер, що відвідав Італію в першій половині ХVIII століття, розповідав, що генуезські дівчата були на погребальних торжествах в головних уборах, низаних із чорного шліфованого бісеру різних сортів і форм. Класифікація цих сортів, що була укладена в майстеренях Мурано, дотримувалася не дуже суворо, тому у виробах, особливо намистах і чітках, бісер і бусини постійно змішувалися навіть із справжніми дорогоцінними каменями. Якщо вам цікаво, який вигляд мала венеціанська бісерна майстерня, то можете при нагоді заглянути в Копенгагенську картинну галерею. Там, на картині художника Ван-Лоо, зображена група майстерів-бісерщиків за роботою: одні зайняті різанням скляних трубок, з яких утворюється бісер, а інші, дуже відомим тоді способом шліфують бісер у тиглі. Можна сказати, що до кінця ХVII століття венеціанський бісер панує повністю. Усі бісерні вироби, які зберігаються в Європейських Музеях від часів Відродження, зроблені з цього бісеру, або, принаймні, з італійського. Деяка конкуренція з боку інших італійських міст починає відчуватися в кінці ХVII століття. Потім потрохи й по той бік Альп виникають то там, то тут майстерні, засновані майстрами, які тікали з Венеції, або їхніми учнями, чи навіть людьми, які шляхом підкупу й шпигунства перейняли секрети виробництва. Передчуваючи все це, гноми й берегли свої древні секрети в надрах казкових гір! Ми, феї, не вміємо приховувати й ховати, нам це незрозуміло, тому я поставила запитання про людей і чарівний бісер одному моєму знайомому гномові. Він зітхнув і відповів: «Немає повісті сумнішою на світі, ніж повість про людську жадібність. Той, хто захворів на цю хворобу, навіть найпрекрасніше умудряється обернути на шкоду як собі, так і іншим». У 1649 році якийсь Джіованні Менардо почав бісерну справу в місті Ампеццо; у Флоренцію виселився у 1754 році Антоніо Вістозі. Імператор Леопольд I викликав у Відень майстра П'єтро-де-Веторе. Ми вже знаємо, що у Венеції діяли драконівські закони проти виселення майстрів, до якого б цеху скляної справи вони не належали. Республіка не зупинилася перед такою мірою, як посилка слідом за втікачами найманих убивць. І Веторе, і Вістозі – обоє закінчили життя від удару таємничої руки, направленої з покинутої ними батьківщини. Але конкуренція нестримно розвивалася й попит на венеціанський бісер починав поступово зменшуватися, хоча там, у центрі виробництва, робилися всілякі спроби перевершити конкурентів. Так, наприкінці ХVШ століття брати Бертоліні й Вітторе Местре вдосконалили нову манеру прикрашати скляну масу металевими протримками. У ту ж епоху майстерні Мурано виготовляють безліч фальшивих перлів за французьким зразком, так званий «Perle false» або «Perle da Murano» – скляні бусинки, які покривали перламутром, добутим з луски рибки-верховодки. Цей винахід виявився особливо згубним для бісеру: він цілком поглинув бісерне виробництво, яке занепадало усе більше й більше, і якісно, й кількісно. Як сказав мені все той же знайомий гном: «Камені починають підробляти тоді, коли все інше вже давно фальшиве!». Характерну рису стосунків Венеціанського уряду ХVIII століття й майстрів-склярів відзначив у своїх мемурарах Казанова: він розповідає, що не безпечно було затриматися вночі на Мурано. Грабежі й навіть убивства, які чинили мешканці цієї колонії склярів, залишалися завжди безкарними, тому що уряд боявся дратувати потрібний йому цех. От така сумна історія відбулася з Венецією – від самих відданих і щирих цінителів бісеру – до звичайних жаднюг і навіть убивць! А чи знаєте Ви, що у казковому світі жадібність – усього лише безпечна хвороба, типу Вашої застуди: її легко вилікувати, щиро подарувавши її нікому! А той, хто прагне одержати від мистецтва лише прибуток, завжди стає звичайнісеньким ремісником, і висота натхнення рано чи пізно стає йому недоступною... Справжнє мистецтво саме по собі відкрите, і єдине його призначення – нести в світ прекрасне, наділяти радістю! Вже хто-хто, а феї це знають! Атмосфера таємності в бісерному виробництві зберігалася аж до 1704 р., коли була нарешті видана книга зразків, один примірник якої зберігається сьогодні в Британському музеї. Багато гномів зітхнули з полегшенням. Тим часом попит на венеціанський бісер падав. Венеціанці пішли шляхом поліпшення якості своєї продукції. Іноді, завдяки сплескам загальноєвропейської моди на бісерні роботи (наприклад, у XIX в.), венеціанське виробництво знову піднімалося на певну висоту, але колишнього виняткового світового панування воно собі не повернуло. Виникали все нові й нові майстерні. І хоча венеціанський бісер як і раніше вважався кращим, але, приміром, датський вироблявся так ретельно й так майстерно, що практично не відрізнявся від венеціанського. Своє місце під сонцем швидко завоювали голландський і французький бісер. Але найнебезпечніша суперниця Венеції виросла в Німеччині. 

 БІСЕР У НІМЕЧЧИНІ Й ЧЕХІЇ 

 Багато країн помітили величезний творчий і комерційний потенціал маленьких райдужних бусинок і намагалися прищепити культуру створення бісеру в себе. Серед таких країн однією з перших була Німеччина. Ще в останні роки існування курфюрстшества (від німецького «кур» – вибір, обрання й «фюрст» – князь. Спосіб правління у Священній Римській імперії, її західній частині. Курфюрсти – найвищі князі – обирали Імператора. Одним з курфюрстів був король Чехії) у німецькому місті Кельні згадуються майстри вихідці з Венеції, які робили намиста; у Нюренберзі на початку XVII століття, теж згадується один майстер, зайнятий виготовленням бісеру. Поодинокі, випадкові ремісники бували, звичайно, і в інших містах, але виробництво протягом довгого часу залишалося зовсім незначним. Наприкінці XVII століття починається фабричне виготовлення бісеру й намиста в області Фіхтель-Гебірге, де виготовляли масивні, переважно важкі сорти. Експорт ішов головним чином у Росію, Азію й Африку; між іншим, тут робили спеціально для Занзибара так звані «Puaben-Ei-perlen» – намиста з голубине яйце. На початку ХVIII століття виникають бісерна справа й вироблення легкого дутого намиста в Тюрінгії. На порозі ХХ століття цей промисел перетворився на виробництво ялинкових прикрас зі скла. Скляне виробництво здавна існувало й у Богемії (теперішня Чехія). Технологія виготовлення скла, за версією вчених (ми-то вже знаємо, звідки насправді виникли ці секрети!), була запозичена у сусідніх держав, але його виняткова прозорість, чистота й міцність принесли чеським майстрам славу, яка збереглася й до наших днів. Чехи створили технологію виготовлення тугоплавкого скла, у якому замість соди використовували деревний попіл (поташ). Цей матеріал надавав склу тугоплавкість і чудові оптичні властивості. Але через високу температуру плавлення скло не піддавалося обробці в нагрітому стані. Однак його можна було огранювати, що підсилювало гру світла у виробі. Крім товстостінних скляних посудин із глибоким огранюванням, гранувалися також бусини й бісер. Наприкінці XVII – початку ХVIII століття чеське скло було дуже популярним не тільки в Європі, але й у далеких заморських країнах. На початку ХVIII століття тут почали робити бісер, який почасти нагадував венеціанський. Поряд із дрібним бісером, богемські фабриканти виробляли й стеклярус, і намиста, і штучні дорогоцінні камені для вишивання. На відміну від округлого венеціанського бісеру, богемський здебільшого був коротко нарізаним, гранованим. Зверху або зсередини його покривали кольоровими емалями, які надавали бісеру блиск. У другій половині XIX сторіччя богемський бісер починають виробляти машинним способом, він стає більш дешевим, ніж венеціанський, користується великим попитом і проникає в усі частини світу, насичуючи ринки бісерним товаром. Але й Богемії не судилося стати єдиною володаркою всесвітнього бісерного ринку, якою колись була Венеція. Нові конкуренти з'явилися у Франції в області Юри. Скажу по секрету, що Чехія – прабатьківщина дуже багатьох видатних, добрих і працьовитих гномів! Звичайно ж, їхнім сусідам-чехам не було потреби копіювати старі венеціанські секрети бісерної справи – вони робили це лише спочатку. А згодом гноми стали радити людям – як з матеріалів, які у своєму первісному стані звичайні й прості, відтворити часточку Казки. Дотепер багато чеських скляних справ майстрів створюють неперевершений бісер і бусини – надзвичайно радісні та блискучі! 

 РОЗКВІТ І ЗАНЕПАД МИСТЕЦТВА ПЛЕТИВА З БІСЕРУ 

 Найбільшого розквіту виробництво бісеру в Європі досягло в першій чверті XIX ст., коли, завдяки конкуренції між Венецією й Богемією, ринок наповнився бісером найрізноманітніших форм, кольорів, розмірів (від 0,5 до 5 мм), прозорості й найбагатшого підбору тонів. Саме ця епоха перевершила всі попередні в мистецтві створення творів з бісеру. Крім того, загальний тон життя в Європі після величезних потрясінь Великої французької революції й Наполеонівських війн потребував відпочинку й спокою. Під впливом політичної ситуації того часу громадська діяльність спрямовується в глибину тісного сімейного побуту. Недавній воїн перетворюється в поміщика, наступає золоте століття садибної культури. У сільській тиші, де дні минають плавно й неквапливо, залишалося багато вільного часу для витонченого мистецтва, зразком якого стає бісерне. Фантастичний світ мініатюрних бісерних мозаїк давав бажаний простір романтичному настрою та ледь усвідомлюваному томлінню зо якимось незвичайно яскравим й інтенсивним життям. І рукодільниця того часу з легендарним терпінням проводила години за відтворенням свого бісерного світу. Багато цих чудових майстринь залишили нам свої чудесні вироби, повні розмаїтості й натхнення. Можна сказати, що бісер «пронизував» усі верстви європейського суспільства – від королев і принцес до селянок. У Баварії жінки з народу носили очіпки, суцільно обшиті бісером і стеклярусом. У Аугсбурзі місцева мода вимагала, щоб наречена і її подруги були в головних уборах із чорного бісеру й стеклярусу. Але не на знак жалоби, як це робили генуезки, а просто з наслідування тодішній моді. Хоча бісер сам по собі один із найміцнішіх матеріалів, майже не чутливий до впливу часу, але старіє матерія, на якій зроблена вишивка, нитка, на якій тримається в'язання. У таких випадках багато старих бісерних виробів знищувалися самими власниками. Бісер можна було спороти й ужити на нові речі, його також охоче купували на переробку в емалеві фарби, які виготовлялися з бісерного скла. Тому бісерних робіт залишилося набагато менше, ніж можна було очікувати, зважаючи на їхнє величезне поширення. До найцікавіших із збережених робіт належать: корсаж курфюрстини Саксонської Магдалени-Сівілли, розкішно вишитий різними сортами венеціанського бісеру у другій половині XVII століття; бісерні книжкові обкладинки цього ж часу; суцільно покриті бісерною вишивкою коробочки й шухлядки для туалету, тієї ж епохи, у музеях Франкфурта й Зальцбурга; кілька чарівних бісерних гаманців, на жаль, уже зіпсованих часом, із фігурами в костюмах часів Людовика XIV; зелена завіса, розкішно оброблена вишивкою із різних сортів бісеру й згодом перекроєну на плаття для Дитини-Христа; дивний за технікою виконання бісерний килимок із дрібного венеціанського бісеру епохи рококо: на білому тлі букет квітів в обрамленні золотаво-жовтих завитків рококо із дрібними квіточками. У техніці цієї роботи цікаво відзначити, що частина вишивки виконана прозорим бісером, а для додання більшої інтенсивності тону ці частини підкладені кольоровим шовком, чим і досягається прекрасна гра кольорів; у вітальні замка «Favorite» біля Раштата в Бадені прекрасно збереглося повне бісерне оздоблення кімнати XVШ століття: вісім великих бісерних гобеленів, майже незайманийі часом, і два «Dessus-de-porte», вишиті в стилі Людовика XIV. Вони вважаються рукоділлям однієї з маркграфинь Баденських. Таких робіт збереглося до наших днів куди менше, ніж можна було б сподіватися. Очевидно, через зарозуміле ставлення з боку мистецтвознавців художньо-промислові музеї Європи дещо зневажали колекціонуванням бісерних шедеврів. Ця прогалина лише почасти відшкодовується тим, що збереглося в родинах і на руках у приватних осіб. Із другої половини XIX ст. виробництво бісеру поступово зменшується у зв'язку із занепадом різних рукоділь, які були дуже популярні в багатьох країнах світу протягом багатьох сторіч. Казкові істоти із сумом дивилися на те, як бісер стає грубим, зовсім зникають бусинки дрібних розмірів, убожіють фарби й відтінки... У людей Європи з'являються нові захоплення та іграшки... 

 БІСЕР В АМЕРИЦІ, АФРИЦІ, ОКЕАНІЇ 

 Якщо ми кинемо оком на країни позаєвропейські, то знайдемо бісерні роботи й у тубільців Америки, і Африки, і Океанії. Вшановували бісер і народи майя, і ацтеки, і інки. Племена Дакота, Сіу, Виннебаго й інші американські індіанці дотепер обробляють усяке парадне вбрання бісерною вишивкою. Їхній орнамент – або геометричний, або дужестилізовані рослинні мотиви; та завжди в чудовому барвистому поєднанні. Окремої розповіді гідні бісерні досягнення народів Азії: Китаю, Індії, Японії... В Африці, у спекотливій зоні, де майже немає одягу, наприклад, у Камеруні, племена Замбезі й Зулу прикрашають бісером священне й обрядове начиння: магічні посудини знахарів і лікарів, головні убори для танців, чарівні жезли, фантастичні трони на слонячих ногах... У часи рабовласництва в Африці можна було за кілька низок бісеру купити раба. Дуже цікаві й гарні за тонами бісерні роботи остров'ян Тихого Океану. Витвори рукодільниці з островів Борнео, Суматри й Філіппін стали прикрасою багатьох європейських колекцій. Усі їхні роботи зроблені з великого привізного бісеру, Венеціанського або Богемського. Однак у цих країнах до бісеру підходили зовсім з іншим почуттям, ніж у Європі. Тут бісероплетіння – заняття скоріше духовне, повне безкорисливості, тому що бісерна вишивка найчастіше призначалася вищим духам або богам. Тому в цих простих роботах збереглося куди більше чистоти й величі, ніж у самих вигадливих шедеврах Італії, Франції, Німеччини й інших європейських країн.